Як відбувалася боротьба проти міні-ГЕСів і хто насправді відстоював право на життя закарпатських річок

Про це та багато іншого газеті «Неділя Закарпатські новини» розповіла адвокатка Наталія ДУБЧАК.

Міні-ГЕСи на Закарпатті. Чому ви взялися відстоювати інтереси людей, адже вам за це ніхто не платив?

Я притримуюся такої думки, що людина живе на землі тимчасово і ми маємо залишити по собі природу з мінімальним людським втручанням на майбутнє. Річка Ріка, на якій планувалося будівництво міні-ГЕС, є основним постачальником води для всіх мешканців Хуста, в якому я живу. Відомо, що всі ми на відсотків 80 складаємося з води. Жити без неї ми не можемо, а від її якості залежить і наше здоров’я.  Коли ми почули, що таке планується робити, хотіли надати цій події максимального розголосу, щоб якомога більше людей вийшли з протестами, брали участь  у всіх громадських слуханнях, які проводилися у населених пунктах вздовж течії річки – Березово, Липча, Кошелево, Іза, аби нас почули. Хтось із нашої команди завжди був там присутній. Особисто я найбільше часу провела в Березові, адже там сільська рада скликала незаконні громадські слухання,  де було прийнято певне рішення, куди в той день запросили так званих тітушок, які не допускали звичайних березівчан до приміщення Будинку культури. Врешті-решт нас почули, зрозуміли, що є проблема, що з нами не хочуть рахуватися, хоча людям доводилося навіть перекривати дорогу. Тільки після цього зреагували як сільські депутати, так і сільський голова, і в подальшому він визнав ті громадські слухання за участю тітушок та забудовників, проплачених людей, які поставили під документом свої підписи, недійсними. Після звернення до тогочасного голови ОДА Геннадія Москаля, він своїм розпорядженням скасував розпорядження голови Хустської РДА, тож забудовники хотіли це рішення в судовому порядку скасувати. З їхнього боку було ініційовано багато позовів. Нам декілька разів довелося їхати в Закарпатський окружний суд в Ужгород, потім – до Львова. Дуже цікавою була одна із поїздок, яку я ніколи в житті не забуду. Ми виїхали вночі ще з Хуста. Між Свалявою і Нижніми Воротами десь о п’ятій ранку поламався автомобіль. Темно. Дощ. Автобус не ремонтується. Там березівчани, ми – юристи. Я почала зупиняти автомобілі. Десь десятий зупинився. Водій погодився підкинути мене до Нижніх Воріт. Там я підійшла до поліцейських і попросила, щоб вони мене посадили в автомобіль до Львова. Десь 15-й водій із зупинених погодився. Біля податкової у Львові мене висадили і я на таксі доїхала до суду. І коли зайшла в приміщення, на сходах побачила, що учасники нашої справи вже спускаються донизу. Суддя переніс засідання через те, що ми не з’явилися. Я просто залетіла в зал… Судді ще там сиділи. Я дуже їх просила провести засідання, пояснювала, що чотирма видами транспорту добилалася, тому й запізнилася. І вони сказали, що якщо я їх поверну, вони продовжать слухання. Я помчала за ними і почала їх просити повернутися й вони погодились. Тож процес відновили і нас заслухали. Це був просто незабутній випадок з життя. Суд ми таки виграли. Хоч і не в тому засіданні, але головне – кінцевий результат. Коли рішення проголошували, на очах у людей були сльози.

Джерело інформації: http://mediakhust.net/2019/07/19/yak-naspravdi-vidbuvalasia-borot-ba-proty-mini-hesiv-na-khustshchyni-i-khto-naspravdi-vidstoiuvav-pravo-na-zhyttia-riky/?fbclid=IwAR1y8my8Uw7EvR4ymex6yp2yYwiiWI-37s_lHmJcBK4Zp0rq4lvJyGikYRc

Опубліковано у News

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.